Когда горы сходятся

Олекса Довбуш у єврейській культурі

Образ Олекси Довбуша, ватажка опришків, героя національно-визвольної боротьби українців та захисника бідноти у 18-ому сторіччі, займає одне з центральних місць в українській культурі і сприймається як суто позитивний. Загальна інтерпретація цього образу в єврейському фольклорі та літературі амбівалентна. На відміну від стабільно негативної оцінки Богдана Хмельницького чи гайдамаків, Довбуш трактується, звичайно, як розбійник, але розбійник гідний поваги. На наявність образу Довбуша в єврейській культурі вперше звернув увагу ізраїльський фольклорист, родом з Коломиї, проф. Дов Ной (1960), але через об’єктивні фактори, наприклад, мовний бар’єр, його робота до українських фахівців своєчасно не дійшла. Через багато років після Ноя, першою в Україні на тему Довбуша в ізраїльській літературі вказала Шеля Гарцман, слушно помітивши оповідання Ш. Агнона „Клинок Добуша” (Гарцман, 1993: 124), а далі цю естафету підхопила я.

Ім’я Довбуша (Добуша, Добіш) знаходимо в єврейських легендах найчастіше у зв’зку з його зустрічами з Ісраелем бен Еліезером (1700-1760), засновником хасидизму, відомим під ім’ям Бааль Шем Тов, або скорочено Бешт. Рідше зустріч відбувається не з Бештом, а з його учнем рабі Ар’є (Агнон, 1991). Звання Бааль Шем – володар (Божественного) ймення (Тетраграматон ), починаючи з середньовіччя, давали мудрецям, які, за переконанням багатьох, відкривали таємницю імені Бога і, осягнувши її, могли творити чудеса. Слово „тов” у перекладі з івриту означає „добрий” і може мати різні тлумачення, наприклад, вказувати на особливе місце Бешта серед попередників або на використання його утаємниченого знання в ім’я добра.

Про Бешта збереглося мало вірогідних відомостей, а в деяких джерелах навіть подаються різні дати його народження (1698 або 1700 рік). Але довкола його імені зібрано величезний фольклорний матеріал, виданий на івриті ще в 1814-16 рр. у Польщі під назвою „Сефер Шивхей ха Бешт” (Книга на пошану Бешта), який і став основою для реконструкції біографічних відомостей про нього. Із сучасних видань цих легенд найавторитетнішим є збірник Самуеля Аби Городецького, в якому матеріал розташовано у хронологічному порядку і в тематичному плані (Дов Бер бен Самуєль 1960). У 1970 і 1984 роках Дан Бен-Амос та Дж. Мінц надрукували англійський переклад цієї збірки з розширеним у другому виданні науковим апаратом.

Ісраель Бааль Шем Тов народився в селі Окуп у Карпатських горах. У деяких легендах він виступає мандрівним цілителем, що роздає камеї-амулети і творить чудеса. За іншими версіями, Ісраель бен Еліезер у перший період свого життя (до привселюдного одкровення) приховував від оточення свою святість, усамітнено читаючи рукопис рабі Адама і готуючись до великої місії. У ці роки він жив у Карпатських горах, а додому до жінки навідувався лише в суботу. Саме до періоду усамітнення Бешта і належать легенди про його зустріч з Довбушем. Ім’я Довбуша згадується не завжди. Інколи він зображений як анонімний розбійник, але зіставлення версій свідчить про те, що кожна зустріч Бешта з розбійниками в Карпатах стосується саме Олекси Довбуша.

Відзначаючи існування єврейських легенд про Довбуша і Бешта, Дов Ной звернув увагу і на помітне поширення легенд про Бешта у власне гуцульському фольклорі. Ним були виділені також характерні особливості гуцульських легенд, близьких за важливими мотивами до хасидського фольклору і які, можливо, вплинули на нього. Назову деякі з них: це, перш за все, особлива роль Іллі-Пророка, значне поширення теми паломництва до Єрусалима; потреба не тільки у військовому, а й у духовному лідері (навіть серед розбійників); великий розголос мотиву дивовижного (миттєвого) долання простору; мотиви магії, чаклування, чудесного зцілення; наявність етіологічних легенд про музичні інструменти та походження мелодій, пов’язаних з ритуальною роллю музики й танцю в гуцульському житті; суспільно-релігійна роль легенди і високий громадський статус оповідача і т.д. (Ной, 1960: 72). В усній бесіді зі мною проф. Дов Ной відзначив існування легенди про первісну визначеність зустрічі Довбуша з Бештом, що нібито народилися під однією зіркою. В 30-40-і роки XX ст. у багатьох місцях Карпат жителі вказували на „камінь святого жида”, „колодязь святого жида” (див., наприклад, Вінценз, 1979 та Вінценз 1983) і, бажаючи підкреслити, що вони на власні очі бачили щось незвичайне й дивовижне, додавали: „так само, як ми бачимо сліди Довбуша і рабі” (Ной, 1960: 70). Але не зникли його сліди й в наш час: зараз в Меджібожі могила Бешта, так саме, як і його криниця в селі Требуховці та джерело біля Ясеньова, поступово перетворюються на „культові об’єкти” для представників різних конфесій (Белова, 2005: 147-148; Цала, 1995: 140). Разом з тим, і в українському, і в єврейському фольклорі тема „Довбуш і євреї” не завжди безпосередньо пов’язана с Бештом. Що стосується першого, то в ньому є багато антисемітських мотивів. Наведу лише кілька назв: „Як Довбуш учив жида говорити”, „Про коломийського жида-моцаря і Довбуша”, „Якого збитку зробив Олекса жидові”, „Як опришки казали жидам нюхати табаку” та ін. Разом з цим, в українських легендах підкреслено вороже ставлення Довбуша до багатих євреїв і миролюбне до бідних. Так, у легенді „Жидок-шматолашок і Довбуш” сказано: „Але Довбуш не казав єму ні слова, біднякові ніколи ніц не казав” (Гнатюк, 1910: 111).

В єврейському фольклорі та художній літературі легендарного забарвлення набули народження, зрілість і смерть Олекси Довбуша. Цю біографію від народження до смерті за єврейськими джерелами у моєму перекладі я і пропоную увазі читачів.

Текст про обставини народження Довбуша був записаний з пам’яті уроженцем Галичини, репатрійованим в Ізраїль у 1933 році, активним збирачем єврейського фольклору, переважно легенд і прислів’їв, Шимоном Тодером (1803-1973).

Історія Добуша (ІАФО 5167)

Передмова Шимона Тодера

За часів святого Бешта ходив по Карпатах, що в Україні, розбійник, який наганяв страх на всю округу, і звався він „Добуш”. Багато легенд створено про життя Добуша, про його дитинство, розповідали й про зустріч його з Бештом і про гарні стосунки між ними. Ось одне із/з оповідань у тому вигляді, як воно було записане мною в 1930 році. Я почув це оповідання під час однієї з бесід, що відбувалася в залі бібліотеки, яка знаходилася поруч із єврейською громадою в Станіславі, директором якої був дослідник караїмів і Епохи єврейської Просвіти, письменник Реувен Фахан.

Бібліотека в Станіславі використовувалась як місце, де люди з освітою та учні збиралися у свій вільний час, щоб обмінятися думками з актуальних літературних і культурних проблем. Часто в цих зустрічах брав участь і поет Натан Штокхамер. Ім’я оповідача не зберіглося в моїй пам’яті, але пам’ятаю, що оповідання згадалося у зв’язку з монографією Р. Фахана „Книга караїмів”, у якій, крім дослідження караїмства як такого, наявне також і описування побуту караїмів у Галичині цього періоду. Переходячи від питання до питання, дійшли й до того оповідання, яке я і пропоную.

Коли мати Добуша була на третьому місяці вагітності, помер її чоловік, і вона залишилася без підтримки і без хліба в домі. Єдиним, хто зрідка приносив їй їжу, був єврей, господар корчми. Вона була жінка працьовита, старанна, соромилася хліба з милостині, а тому йшла на різні польові роботи, щоб прохарчуватися, а повернувшися додому, поралася по господарству.

Якогось разу, уже на останньому місяці вагітності, вона пішла в ліс назбирати хмизу, щоб обігріти свою хатину і зварити кашу. Коли вона нагнулася, збираючи гілля і складаючи його на купу, почалися пологові перейми, і дитя народилося ще до її повернення додому. Мати, одна в лісі, де поруч з нею не було жодної живої душі, взяла садові ножиці, своїми руками перерізала пуповину, загорнула дитя в одну зі своїх суконь і зібралася додому.

У той час, коли мати сповивала дитя і збиралася повертатися додому, до її вух донісся тупіт коней і гавкіт собак. Зрозуміла мати, що гурт мисливців в’їхав у ліс на полювання, і злякалася, як би не познущалися з неї; поклала дитя у мішок, заготовлений для хмизу, мішок з дитям прив’язала до свого стану і побігла щосили.

Бігла мати щодуху і через такий великий поспіх не відчула, що дитя випало дорогою і залишилося в лісі, загорнуте в материнську сукню. Тільки повернувшися додому, побачила вона, що сталося нещастя, і почала рвати на собі волосся та голосити. Зібралися й сусіди поспівчувати її горю, але жоден з них не насмілився піти в ліс і пошукати загублене дитя, бо всі знали про ту небезпеку, яка чекала на кожного, хто заважатиме пану і його слугам під час полювання.

Три дні і три ночі був пан у лісі та буйно веселився зі своїми слугами. Увесь цей час мати сиділа в зачиненій хаті, що стояла біля шляху до лісу, і дивилася у вікно, щоб побачити, коли мисливці повернуться з полювання.

Але саме тоді, коли мати сиділа і оплакувала своє дитя, що так жахливо пішло з життя через гульбище знаті, воно лежало на землі, покрите опалим з дерев листям, а поруч з ним стояла собака, що втратила своїх цуценят, і захищала його від диких звірів. Собака крутила і шарпала лапами згорток, на який натрапила на своєму шляху, виявила личико дитяти, стала над ним, розставивши ноги, і напоїла його своїм молоком.

Через три дні мисливці вийшли з лісу і повернулися до своїх домівок. Вискочила мати і побігла до лісу шукати тіло дитяти, знайти хоч одну з його кінцівочок, щоб поховати. Йде мати стежками, що в’ються поміж дерев у лісі, гірко в неї на серці, сльози котяться з очей, роздивляється на всі боки, вивчаючи кожен кущик; може, знайде сліди свого дитяти, розірваного на шматки. Раптом здалеку побачила вона тварину, що непорушно стояла на одному місці. Побігла мати щодуху до того місця, і крик вирвався у неї з грудей, бо їй здалося, що звір усе ще лиже кров дитяти і гризе вцілілу кісточку. Коли мати наблизилася до цього місця, то впізнала колір сукні, в яку загорнула дитину, і побачила, що собака стоїть поруч зі згортком. Підняла вона гілку з землі, щоб кинути її в собаку, але в цю мить у її серце закралася підозра, що таким чином вона пошкодить тіло померлого дитяти. Чимдуж кинулася мати до собаки, відтягнула її за шерсть і швиргонула геть, а потім схилилася над личком дитяти і побачила, що воно живе, з краплями молока на губах. Голова в неї пішла обертом і, не тямлячи себе від радости, вона впала на землю й знепритомніла.

Собака, спочатку злякавшись чужої людини, що з’явилася так несподівано, знову наблизилася до попереднього місця і почала приводити до тями жінку. Кидається собака то до матері, то до дитяти і від нього до неї, кличе по-собачому, поки мати не прийшла до пам’яті.

Отямившись після непритомності, мати поспішила до дитяти, розгорнула сукню – дитя заплакало. Оглянула мати дитя зо всіх боків, переконалася, що воно ціле й неушкоджене, й не повірила своїм очам. Вона стала на коліна, щоб охопити дитя однією рукою, а собаку – другою, і не знала, що раніше робити: радіти воскресінню дитяти чи дякувати собаці, яка стояла поруч з нею, за врятування йому життя.

Піднялася мати з землі, притулила дитя до серця і поспішила додому, а собака супроводжувала їх. Усю дорогу губи жінки нечутно ворушилися у молитві і вдячності Творцю Світу за милосердя і за те, що направив вірного посланця оберігати життя її малюка.

Чутка про чудо поширилася по всій окрузі, і прийшли сусіди й родичі глянути на велике диво. Серед прибулих був і єврей, господар корчми. Побачивши дитя, вкрите волоссям, подібно до ведмедя, дав йому прізвисько „Добуш”, тобто „маленький ведмідь”.

Коли Добуш виріс і став тим, ким став, усі розповідали про його чудесне врятування, а серце його сповнювалося ненавистю до знаті та любов’ю до тварин.

Це оповідання, як і тексти, наведені далі, за жанром є історичною легендою, оскільки стосується історичної особи (Язон, 1975: 58). Єврейський характер легенди виявляється лише на початку й наприкінці тексту, коли до сюжету входить епізодична, але досить важлива постать єврея-корчмаря, який допоміг матері героя в тяжку годину і надав малюкові славетне прізвисько. Тут треба пояснити, що на івриті ведмідь – дов (однина) і дубім (множина), а значить, маємо звуковий збіг з ім’ям Добуш, що перетворює оповідання про народження героя на мідраш імені, тобто тлумачення його за логікою івриту та єврейської традиції, для якої типовим є надання людині імен, спільних з назвами тварин (наприклад, Зеев – вовк, Аяла – лань, Цві – олень, Ціпора – пташка, Дов – ведмідь тощо). Мідраш імен містився ще у Старому Заповіті й залишається притаманним єврейській культурі на протязі усього її існування. За дослідженням Бар-Іцхак, мідраш імен відбувається різними мовними засобами, наприклад, за допомогою алітерації, каламбуру, етіологічних оповідань тощо (2001). В даному випадку історична легенда збігається з етіологічною. Чуже ім’я починає сприйматися як зрозуміле завдяки усвідомленню значення, притаманного йому на мові іврит.

Від оповідання про народження Довбуша перейду до його дорослих років і наведу три оповідання про зустріч опришків (Довбуша) з Бештом, надруковані у вищезгаданій збірці „Книга на пошану Бешта” у виданні Городецького. На відміну від видавців американського збірника, Городецький не відокремлював різні оповідання одне від одного і не давав їм назв (Дов Бер бен Самуєль,1960: 47-48), що я й зберігаю у перекладі.

З „Книги на пошану Бешта”
І ось гори, і були гори дуже високі, і між ними глибока ущелина, а схили такі стрімкі, ніби земля розкололася там. Якось заглибився він (Бешт – Л.Ф.) у свої думи, йдучи горами, а з другого боку, на одній із гір, стояли розбійники і грабіжники. І як вони здалеку побачили його, що в глибокій задумі наближався до прірви, сказали: „Звичайно, він упаде в прірву і потрощить усі свої кісточки”. І тільки підійшов він до ущелини, як друга гора наблизилася до нього, утворивши рівнину, і він пішов у далеч, і знову розділилися гори і стали на своє місце. Так само і на зворотньому шляху: як підійшов він до кручі, наблизилася гора до своєї подруги, і утворилася рівнина. І так було кілька разів, коли він відходив і повертався. І побачили вони, що він святий і що Бог з ним. І з миром прийшли до нього і розповіли все, що відбулося. І сказали вони: „Ось на власні очі бачили ми, що ти святий чоловік, а тому просимо тебе помолитися за нас, щоб Бог послав нам щастя на тому шляху, що ми обрали, жертвуючи собою”. І сказав їм Бешт: „Якщо поклянетеся мені, що не зобидите єврея і не пограбуєте його, то виконаю те, що просите”. І поклялися вони. І з того часу надалі, якщо були в них сварки або чвари, то приходили до нього, і він знаходив шлях до згоди. Якось двоє грабіжників прийшли до нього, щоб він розсудив їх, але не сподобалося рішення одному з них. І подумки сказав він: „Нині, коли Бешт перебуває в бадьорому стані, неможливо завдати йому шкоди, але коли він засне, здійсню задумане і вб’ю його. Так і зробив: як заснув Бешт, підійшов до нього розбійник і замахнувся сокирою, щоб відрубати йому голову. І в ту ж мить хтось висмикнув сокиру з розбійницьких рук, і не знав він, хто це був, і невідомо, хто послав жорстокі удари на нього, наносячи рани і криваві синці, та так, що він майже не міг дихати і втратив мову. Коли прокинувся Бешт, то побачив перед собою чоловіка, побитого, закривавленого, в ранах і синцях. І запитав він: „Хто ти і хто так повівся з тобою?” І не мав той сили відповісти. І пішов Бешт своєю дорогою. А на другий день, коли розбійник трохи очуняв, то розповів йому про те, що сталося. Одного разу прийшли до нього (до Бешта – Л.Ф.) розбійники і сказали: „Пане наш, ось ми знаємо короткий шлях у країну Ізраїля через печери і підземні переходи; якщо хочеш, іди з нами, і ми будемо провідниками на твоєму шляху”. І ось погодився він піти з ними. І ось на шляху глибока ущелина, наповнена водою, багном і глиною. І шлях їх пролягав дошкою, перекинутою на другий бік. Переходячи нею, вони спиралися на палицю, втикаючи її в трясовину, і йшли вони (розбійники – Л.Ф.) попереду. І коли хотів Бешт ступити на неї (на дошку – Л.Ф.), побачив він вогнений меч-перевертень і завернув назад. Тому що велика небезпека чекала б на нього, якби пішов би тим переходом. І сказав собі Бешт: „Справді, недаремно прийшов я сюди”. І на зворотному шляху зустрів жабу .

Всі ці оповідання відомі й у інших версіях. Так, перше й третє наводяться у книзі Бубера, але чудо в горах за ним відбулося взагалі без свідків, а тому незрозуміло, які саме чудеса так вразили розбійників, що намагалися вони допомогти Бешту потрапити до Ізраїлю (1997: 59). Без згадки про розбійників-провідників наводить історію про підземну подорож Бешта в Ізраїль Вінценз. За цією версією, Ісраель Бааль Шем Тов також не зміг передчасно переїхати до Ізраїлю, але спромігся ночами діставатися туди аж до Цфату, кожного ранку повертаючись додому (Вінценз, 1979: 195). Особливий інтерес викликають дві версії другого з наведених оповідань, а саме про конфлікт між Довбушем і Бештом. Одна з них лягла в основу оповідання Агнона „Клинок Довбуша”. Особливість цього сюжету полягає не лише в тому, що замість Бешта з розбійником зустрічається рабі Ар’є, а й в інших сюжетних ходах. Так, Довбуш здійснює напад на рабі Ар’є під час суботньої трапези, коли той освячував вино. Краплі пролилися на клинок Довбуша й лишили його сили, а сам розбійник не зміг залишити рабинову домівку до кінця суботи. З того часу клинок, який не знав спокою ні вдень, ні вночи, замирав кожної суботи (Агнон, 1991: 33-34). Фактично це свідчить про те, що зброя пройшла своєрідний гіюр. І нарешті, мені пощастило знайти українську версію цієї зустрічі в оповіданні під назвою „Чудо Баль-Шіма над Довбушем”: „По дорозі до Тулукова повернули ще до Тростінця на аренду, щоб перекусити. Арендар (Баль-Шім) склав сі та й каже, що не має що дати. „То будем розбивати, - кажуть. І як Довбуш піднєв топір, то йому рука випростовала сі, і він не міг ні жида вдарити, ні рабувати. Тогди зачєв Довбуш просити, щоб він увільнив го, а він заплатить. І вже той жид попустив єму і звільнив єму руку, а Довбуш дав му за то грошей” (Гнатюк, 1910:57). Як бачимо, в українській версії єврей, хоч і творить чудеса, але залишається перш за все орендарем, охочим до грошей.

Крім наведених вище, мені відомі ще дві легенди про Довбуша і Бешта. Одна з них була записана Цві Софером з пам’яти у 1959 році і зберігається в Ізраїльському архіві фольклорного оповідання.

Пісня грабіжників (ІАФО 1197) та легенда зі збірки Давіда Коена
Один хасид якось виїхав до свого рабі Бешта, і був з ним його син-підліток на ім’я Шауль. Батько поїхав у своїх справах на околицю міста, а син залишився з Бештом на кілька днів.

Одного разу взяв Бешт з собою хлопця Шауля в короткочасну поїздку. Коли вони проїздили повз корчму, то почули чудові звуки пісні. Зайшли до корчми, а там багато селян розважалося піснями й танцями.

Попросили хлопця Шауля заспівати, і його голос, солодкий і приємний, зачарував слухачів. Селяни обіймали й цілували юнака і обіцяли йому вічну дружбу.

Минули роки, і підліток став великим купцем. Якось, коли він їхав лісом, на нього напали грабіжники, які забрали все його майно. І ось здалося йому, що обличчя грабіжників йому знайомі, і справді, він не помилився: це були ті хлопці, які давним-давно в корчмі обіцяли йому свою дружбу. Він назвав їх поіменно і нагадав їм той випадок, який і вони не забули в своїх серцях. Вони знову попросили його заспівати, і в нагороду повернули йому майно і з почестями провели до узлісся.

А ось до другої легенди конче необхідна передмова. Коли в 1998 році моя стаття про Довбуша була надрукована на івриті, відгуком на неї став несподіваний телефонний дзвоник. Розмова відбулася івритом. Телефонував мешканець кібуца Аза, який, прочитавши статьью, розшукав мене, щоб розповісти свою особисту історію. Справа в тому, що він, Йорам Коен за документами, але серед друзів та родичів відомий з дитинства лише за прізвиськом Добуш. Розпочалося все на початку 60-х років, коли в школі він захоплювався баладою Ш. Мельцера „Добуш і Бааль Шем Тов”. Дотепники школярі одразу ж „охрестили” Йорама Добушем, а його друга Ісраеля – Срулем.

Ця історія мала продовження. Під час служби в армії друзі познайомилися з літератором Давидом Коеном, який в 40-60-х роках відвідував різні молодіжні заклади, розповідаючи хасидські легенди, в тому числі й про Добуша. В 1971 році він видав збірку легенд, серед яких була і дуже незвичайна версія про подорож Бешта в Ізраїль і про його зустріч зі славетним розбійником. Почувши імена солдатів-ізраїльтян – Добуш і Сруль, - Давид Коен вирішив, що хлопці глузують з нього і був вражений, що жоден з них й не чув про його інтерес до українського ватажка, відомого їм лише з балади Мельцера. Зустріч з ними він описав у нарисі, фотокопію якого мені люб’язно надіслав Йорам-Добуш (Коен, 1964). І лише з моєї статті „єврейський Добуш” докладніше дізнався про Добуша історичного. Щодо легенди зі збірки Коена, то я передаю її тут у вільній оповіді, оскільки текст досить довгий (Коен, 1971).

Згідно легенді, Бааль Шем Тов порадив Добушеві втекти від переслідувань до іншої країни і таким чином врятувати собі життя. Але Добуш відмовився залишити Батьківщину. Така вірність Батьківщині надихнула Бешта. Разом з дочкою, перевдягнені, попрямували вони до моря, щоб там знайти корабель, який перевіз би їх до Землі Ізраїльської. Але Богу їхній намір не сподобався, а тому дісталися вони лише Стамбулу, де стали жертвами спочатку бурі, а потім піратів, серед яких був і Добуш. Згідно його наказу, розбійники зв’язали рабі та його дочку і заштовхнули до човна, щоб у Стамбулі отримати викуп від місцевих євреїв.

Усвідомивши, що через нього одновірці зазнають важких збитків, рабі збожеволів. Його вигляд так налякав розбійників, що вони перевернули човен, скинувши полонених у воду коло берега, і втекли. Все це трапилося перед Песахом. У Песаховий седер змучена дочка рабі допомогла хлопчикові-сироті відповісти на ритуальні запитання. За те що вона виконала міцву (добру справу за вимогами іудейської релігії) її батькові повернувся розум. Зрозумівши Господню волю лишатися у Галичині, вони повернулися додому. В єврейському фольклорі легенди про чудо як нагороду за виконання міцви дуже популярні і складають окремий сюжетний екотип *776, особливе місце в якому займають історіїї, віднесені до релігійних свят, що ми й маємо у наведеному прикладі. І, нарешті, після історії Йорама-Добуша можна перейти до балади, яка надихнула ізраїльського хлопчака отримати незвичайне прізвисько.

Автор балади, івритомовний поет Шимшон Мельцер, народився на Галичині в 1909 році. Там він і почув легенди про зустріч, що відбулася між Довбушем та Бештом. Одна з них і складає сюжетну основу балади. Цікавою особливістю твору Мельцера є вживання українських слів в івритському тексті без перекладу (з поясненнями у післямові до балади). В усіх виданнях балади є посвячення Дову Садану (Штоку) – ізраїльському літературознавцю й літературному критику (1902-1989), який також походив з Галичини, а саме з міста Броди .

Балади про Довбуша

Шимшон Мельцер „Добуш і Бааль Шем Тов”
Дову Садану
1
Свище й борсається вітер, хилить додолу аж віти,
Клекоче у лісі й між гір.
Добуш летить в самотині, нестримний, мов вихор єдиний,
Та враз постарів і змарнів.
І Добуш схілився під вечір, не бути йому вже у січі,
Як досі звитяжно в горах.
Роки не повернути знову, лиш ненька співа в колисковій,
Про спокій співа – не про жах.
Роки відшуміли під небом, вже гори не кличуть до себе,
Гарних, мов квіти, дівчат.
Не будуть співать до світання, нема до старого кохання,
Не родить вже мрію в серцях.
І Добуш уже посивілий, до народного хилиться тіла,
Самотній в печерах й горах.
Той, що панував над горами, як пан або граф – лише глянув,
Приречений стервом лежать.
Хоч туга стиска йому серце, не страшно загинуть у герці,
Він з смертю братався щораз,
Тож при неминучім відході, назад до землі, до природи,
Не скиглить в останній свій час.
Життя його, наче ті стрічки, довге, яскраве й величне,
В нім радість, й розвага, й хвала.
Вдень розбій й грабіжки без межі, надвечір – вогонь і пожежі
Й дівки – усю ніч, до світла.
Шість на десять хлопців упертих воліють за нього померти,
Покірні натяку його.
І є у печері таємній безліч скарбів незціненних,
Там талери, злото й срібло.
Між них він султан і володар, що ж може обмежить свободу
Хоробрих опришків його.
Та жах скував його тіло, чи ж варта чогось уся сила, -
Не варта аж ніц, нічого.
Чи ж допоможуть опришки – у суді пред Богом Всевишнім,
Як покличе до звіту Господь?
Чи ж тоді його викуплять гроші, як стане перед ликом він Божим
Не легінь, один, як зело.
Де знайде собі тоді втіху, чи простить Пресвятий його гріхи,
Чи відпустить пролитую кров?
Схопився той Добуш, як буря, полетів, як нестримна куля,
Наче юний ізнов.

2
Добуш, хоч і посивілий, прискакав таки нівроку,
Як орел сягнув той вершник до бурхливого потоку.
Там ха-Бешт сидів на кручі і дививсь в блакитне небо.
Добуш клекнув на коліна з трепетом святим, як треба.
- Срулю, Срулю, старцю Божий, Добуш, Добуш пред тобою,
Із карпатських гір могутніх цєю я зійшов тропою.
- Срулю, Срулю, пред тобою сяє злото мовби жар.
І сокиру, диво-старцю, я приніс тобі у дар.
Ти візьми моє багацтво й вибач шлях мені гріховний,
Бо вже скоро маю стати пред Суддєю я Верховним.
Стану я в Суді Високім, де лише Господь суддює,
Він спитає, що робив я. Що йому я відзвітую?
- Срулю, Срулю, - ось всі скарби, лиш звільни від муки душу,
- А як ні – візьму сокиру, вб’ю, бо так зробити мушу.
- Добуш, Добуш! Чоловіче! Як прийдеш ти в Суд Високий?
Кинь-но ти свою сокиру з гір в безодню ту глибоку.
В льоті блиснула сокира, і повітря враз роздерла,
Наче пущена із лука, в стовбур врізалась й померла.
- Добуш, Добуш! Чоловіче! Як ти прийдеш в Суд Високий?
На руках самий грабунок, злото в яму кинь глибоку.
Як метелики, крилато розлетілися монети,
Переливами відбились, засівали землю десь-то.
- Добуш, Добуш! Чоловіче! Піднеси свій зір високо,
А тепер хай він торкнеться швидкоплинного потоку.
Там внизу те саме небо, що синіє і високо.
Поспішає вічно Прутець, не зупиниться нівроку.
Так біжать і дні людини, що наблизилась до смерті.
Тільки Прут приймає Прутець, хто ж тебе чекає десь-то?
Ми життя від Бога маєм, й до його воно вернеться,
А людина – хвиля в річці, що без сліду зостанеться.
Як вода, лише відбиток чоловік веління Бога,
Чинить так, як наказали йому з горнього порогу...

3
Добуш злітає, як буря з вершини, в темряві лісу, в страшному гудінні
Летить він, а смерть по п’ятах.
Та серце не хоче тужити, не смерті ж в ньом тугу збудити,
З нею в зв’язці він шов по горах.
Стоять на галявині поруч шість на десять хлопців і хлопець.
- Гей, хлопці, виструнчуйтесь в ряд!
Я сам поскочу на вершину, не тужіте за мною в долині,
Повернуся – поїдем назад.
Пришпорив коня, як ядро із гармати, летить він нагору, щоб долю стрічати,
А смерть вже несеться за ним.
І Добуш коня сповільнив наостаннє, навіщо, для чого ті дивні змагання?
Аж – Смерть, то його побратим.
Звернувсь він до Смерті: -Доки не вмерли, дозволь постояти на рідній Говерлі,
Наситити золотом зір.
Схилила Смерть голову натяком – можна, і Добуш пришпорив коняку спроможно.
Й понісся за обрії гір.
Сонце дивилось в долину, вітер свистив з полонини,
Хмара за ними неслась,
Добуш спустивсь до печери, тієї, де злото без міри,
Смерть слідом за ним подалась.
Золото, скарби блискучі сяяли в діжах і кучах,
І перли великі, як град.
Добуш руками хапає, до грудей скарби притискає
Й до схилу виходить назад.
Оникс, опали, дукати дощем розлилися крилатим,
Блиснувши сяйвом в горах.
Золото, дивне каміння, талери, мовби насіння,
Рукою довкола кидав.
Злива блищала багато, щось раптом блиснуло агатом,
Можливо, сокира його?
Добуш лежить, спочиває, сонце його зігріває,
Радісний погляд його.
Дощ припинив. Ніби грає, хмари виносить із краю
Легкого вітру рука.
Сонце у вічі вдивилось, і тихо до нього схилилась
Радуга – диво-дуга.
Внизу на галявині й досі, шість на десять хлопців й хлопець,
Добуша ждуть. Ох туга!
З вершини, з Говерли стрункої, тихо мірною ходою
Йде кінь, - та без сідока.

Коли в 1995 році я вперше прочитала свій переклад цієї балади в Києві на конференції „Єврейська історія та культура в Україні”, підійшла до мене моя колега, д-р Жанна Ковба й розповіла цікаву легенду про смерть Довбуша, почуту нею від студента-українця в Дрогобичському педагогічному інституті. На жаль, на той час д-р Ковба не знала про єврейські мотиви в фольклорі про Довбуша й не повірила студенту, гадаючи, що то не народна, а його власна творчість, про що потім жалкувала. Наводжу цей текст, як я його тоді записала.

Єврейська дівчина, Сурка, закохалася в Довбуша, який кохав не її, а Дзвінку. Коли Дзвінка вже отруїла його, побігла Сурка до рабі й попросила його врятувати Довбуша. І сказів їй рабі: „Він не оживе, але тому, що на землі ти кохала його, на тому світі ви будете разом”. І вона вмерла водночас з Довбушем.

На жаль, я не чула інших версій цієї легенди й, звичайно, не мала нагоди поговорити з оповідачем, тому можу не стільки прокоментувати текст, скільки поставити до нього запитання. Перш за все, важко сказати, яку легенду, українську чи єврейську ми маємо тут. Вона може відбивати українську традицію, за якою Довбуш, славетний герой, загинув через свою любов до зрадниці (до речі, у відомих мені єврейських легендах Дзвінка й пов’язані з нею мотиви не згадуються взагалі). В такому контексті важливою є його байдужість до чужинки, цілком зрозуміла у патріотичному портреті героя, як і романтична смерть дівчини. Але ця легенда добре вписується і в єврейську традицію, а саме в легенди про кару, яка чекає на віровідступників. З точки зору іудаїзму, кохання Сурки, як і її прохання врятувати розбійника, - гріховне, а смерть – то не романтична нагорода вічною любов’ю в потойбічному світі, а, скоріше, кара за гріх і запобігання ще більшого гріха, а саме фізичного поєднання єврейки з християніном.

Коли ця глава була майже готова, мені пощастило прочитати ще один художній твір, де розроблялася тема зустрічі Бешта і Довбуша. За баладою Даніеля Клугера, надрукованій в Ізраїлі українською мовою, саме Бешт попередив Довбуша про зраду його друга Івана, але славетний ватажок, на жаль, не звернув уваги на цю пересторогу. Тема віровідступництва з'являється і тут, хоч безвідносно до іудаізму:
"Відказав рабин Ісроель: "Довбуш, зрада у порога!
Та невже ти сам не чуєш той скорботний дзвін?
Він не хреститься на церкву, свого не шанує Бога,
Так чому ж, Олекса Довбуш, буде вірним він?
(Клугер, 2005)

Міфічна біографія Довбуша в єврейській культурі
Розробка єврейської та української версій історії Довбуша та Бааль Шем Това безпосередньо включається до міфології сусідства, розглянутої Ольгою Бєловою та Аліною Цалою на слов’янському матеріалі. Серед слов’ян віра в магічні можливості чужинців (євреїв, циган та татар) була надзвичайно поширеною. Відомо, що і євреї нерідко зверталися до російських знахарок, а інколи й до християнських храмів. Взагалі образ чужинця безпосередньо зв’язаний із потойбічним світом і з магією в різних культурах, що призводить до більшої довіри лікарям, ветеринарам, ворожкам та чаклунам, які походять з іншої етнічної або релігійної групи (Белова, 2005: 128-132, 242-257; Цала, 1995: 137-151). І подібна ситуація не обмежується слов’янським світом. Так, у сучасному Ізраїлі у скрутну хвилину, наприклад, під час хвороби, араби-мусульмани звертаються до арабів-християн і навпаки. Перехід в іншу віру при цьому не відбувається, але люди сподіваються, що „заступництво” сусідів-іновірців має більшу силу, ніж заступництво своїх (Деїм, 2005).

Як бачимо, можливо побудувати цільну біографію Довбуша, від народження до смерті, за єврейськими джерелами:
1. Довбуш народжений при особливих обставинах удовицею й ледве не зазнає погибелі відразу після народження. Він врятований і годований собакою, що нагадує славнозвісну історію про Ромула й Рема із вовчицю.
2. Має на собі дивні фізичні ознаки (волохатий, як ведмідь).
3. Зустрічається з Бааль Шем Товом і визнає над собою його магічну силу.
3. Вмирає на самотині високо в горах, не залишивши спадкоємця.

Ці елементи частково співпадають зі схемою біографії міфічного героя, розробленою Лордом Рагланом. Вся схема містить двадцять два пункти (Раглан, 1990: 138), але історичні герої рідко відповідають більш ніж шістьом. Звичайно, бідна удовиця не є непорочною королевою (пунт 1), але сам факт усунення батька з біографії героя потребує уваги. Історичний Довбуш народився у повній родині, і ще у 1739 році батько проживав з жінкою й дорослими дітьми у Печеніжіні (Грабовецький 1994: 59). Відразу після народження ледь запобіг насильницької смерті, хоч й не з боку родича (пункт 6). Немає відомостей про його юність (пункт 9). Замість перемоги над царем, драконом або чудовиськом (пункт 11) є підкорення єврейському святому, завдяки якому Довбуш стає морально вищим за інших розбійників і їхнім фактичним правителем, або інакше, королем розбійників (пункт 13). До речі сам Раглан, аналізуючи образ Робін Гуда, типологічно близький Довбушу, зараховує до 13-го пункту той факт, що він був правителем лісу (1990: 146-147). Вмирає незвичайною смертю на самотині високо в горах (пункти 18-19), не залишивши спадкоємця (пункт 20). Надзвичайно важливим є той факт, що на усіх етапах цієї міфічної біографії поруч із Довбушем є постать єврея, який допомагає герою вижити, підкоритися вищій моралі й вмерти прощеним. До речі , в останні хвилини життя історичного Довбуша біля нього дійсно був єврей-корчмар, який давав йому пити й перев’язав йому рани (Грабовецький, 1994: 268). Таким чином, єврейські легенди про Довбуша, з одного боку, приборкують розбійника, роблять його менш небезпечним, а з другого – віддають йому шану. Перехід образу українського ватажка до єврейського фольклору супроводжується адаптацією до інших культурних норм, що є типовою ситуацію транс культурних сюжетних міграцій. Як це часто трапляється у подібних обставинах, герой поєднується з міфологічними чи історичними персонажами, популярними в новому середовищі, образ його звільняється за «цензурою традиції» від неприпустимих рис й модифікується за жанровими вимогами (Хонко, 1981: 23-25). Так чужий герой, хоч і сприйнятий як розбійник, набув визнання в єврейській культурі.

Бібліографія
Агнон Ш. (1991) Клинок Добуша. В кн.: Агнон Ш. В сердцевине морей. Пер. И. Шамира. Москва: Радуга, 32-34, 257-261.
Бар-Іцхак – Bar-Itzhak Haya (2001) The Geography of the Jewish Imagination: Po-Lin among Trees with Leaves from the Gemara. In: Bar-Itzhak H. Jewish Poland: Legends of Origin. Detroit: Wayne State University Press, 24-44.
Bar-Itzhak Haya (2004) Folklore as Expression of Intercultural Communication between Jews and Poles – King Jan III Sobieski in Jewish Legends. Studia Mythologica Slavica, VII: 91-106.
Белова О. (2005) Этнокультурные стереотипы в славянской народной традиции. Москва: Индрик.
Бубер М. (1997) Хасидские предания: Первые наставники. Москва: Республика.
Вінценз – Vincenz S. (1979) Leśny żyd. В кн.: Vincenz S. Barwinkowy wianek. Londyn. Oficyna poetów i malarzy, 191-197.
Вінценз – Vincenz S. (1983) Opowieść o żydowskim kamieniu. В кн.: Vincenz S. Na wysokiej połoninie. Pasmo III. Barwinkowy wianek. Warszawa: Instytut wydawniczy Pax, 305-355.
Гарцман Ш. (1993) Українсько-єврейські мистецькі зв’язки в XVI-XVIII століттях. В зб.: Пам’ятати заради життя: Матеріали „круглого столу” з приводу 40-річчя загибелі членів Єврейського антифашистського комітету. Київ, 118-125.
Гнатюк В. (1910) Народні оповідання про опришків. Етнографічний збірник, т. XXVI. Львів: Наукове товариство ім. Шевченка.
Грабовецький В. (1994) Олекса Довбуш. Львів: Світ.
Деїм Р. (2005) Агадот кдошим локаліьот мепімесапрім ноцрім ве-муслімім бегекшер шель меарат елиягу га-наві ве мінзар еліагу га-наві бе-хейфа (Місцеві сакральні легенди про печеру та монастир Іллі Пророка, записані у Хайфі від християн та мусульман, іврит): Дипломна робота. Хайфа, Хайфський університет.
Дов Бер бен Самуєль (1960) Сефер Шивхей ха Бешт (Книга на пошану Бешта), упор. Самуель Аба Городецький, іврит. Тель-Авів: Двір.
Дов Бер Бен Самуель (1970, 1984). In Praise of Baal Shem Tov: The Earliest Collection of Legends about the Founder of Hasidism. Translated and edited by Dan Ben-Amos and Jerom R. Mintz. Bloomington: Indiana University Press.
Клугер Д. (2005) Балада про рабина Бешта і опришка Довбуша. Соборність, 3: 29-30.
Коен Д. (1964) Ноар халуці неевак ім ха-ішімон (Передова молодь воює з пустелею, іврит). Ха-маале (дата на копії не зберіглася).
Коен Д. (1971) Рабі Ісраель Баль-Шем-Тов ве-ха-лестім Добуш (Рабі Істраель Бааль-Шем-Тов і розбійник Добуш, іврит) В кн.: Давід Коен Агадот митнагдот. Тель-Авів: Ха-кібуц ха-меухад, 8-19.
Мельцер Ш. (1976) Добуш і Бааль Шем Тов. В кн. : Ор заруа: Сефер ха-широт ве ха-баладот ха-шалем (Пролите світло: Книга віршів та балад, іврит). Тель-Авів: Сифрият поалим, т. 1. 39-44.
Ной Д. (1960) Агадот ха-Бешт ба-харим ха-карпатим (Легенди про Бешта в Карпатських горах). Маханаїм, Шавуот: 66-73 (іврит).
Раглан – Raglan L. (1990) The Hero. In: R.A. Segal (ed.) In Quest of the Hero. Princeton: Princeton University Press, 137-164.
Хонко – Honko, Lauri (1981) Four Forms of Adaptation of Tradition. Studia Fennica, 26. Helsinki: 19-33.
Цала - Cała, Anita (1995) The Image of the Jew in Polish Folk Culture. Jerusalem: The Magnes Press, the Hebrew University.
Язон - Jason, Heda (1975) Ethnopoetics: A Multilingual Terminology. Jerusalem: Israel Ethnographic Society.